середа, червня 10, 2015

Про посвяту Богові всього нашого життя

Володимир Шолох. Про посвяту Богові всього нашого життя
Автор: Володимир Шолох, перекладач, публіцист

Є християни, котрі живуть в миру, працюють на роботі, дбають про свої родини, і при цьому відчувають себе «недохристиянами» через те, що до церкви у них виходить ходити лише зрідка. При цьому монахи, священики і взагалі всі, хто має доступ до вівтаря або просто часто ходить на служби, сприймаються ними як християни повноцінні. Така точка зору на себе і свою діяльність виникає, на мій погляд, з кількох причин.

Перша причина – звичне сьогодні, але у корені невірне розуміння християнами заповіді про суботній спокій. Серед нас побутує спрощене уявлення про те, що в суботу не можна нічого робити, і за Писанням наче так воно і виходить: «Пам'ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і роби в них усякі справи твої, а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби в нім ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні віл твій, ні осел твій, і всяка худоба твоя, ні прибулець, що в оселях твоїх; бо у шість днів створив Господь небо і землю, море і все, що в них, а дня сьомого спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих.20:8-11). Багато з тих, що читають цей текст не замислюються про слова «субота для Господа, Бога твого», з яких випливає, що суботній спокій – особливий вид жертвопринесення, що субота – це жертва своїм часом. При цьому з Євангелія ми знаємо, що старозавітні священики, що буквально в поті чола трудилися у суботу в храмі, своєю працею цієї заповіді не порушували (Мф.12:5). Висновок простий: праця заради Бога не є порушенням заповіді про суботу.

Ще однією розповсюдженою помилкою є перенесення суботнього неробства на недільні та святкові дні. Ця помилка закріплюється розповідями в наших книжках, де йдеться про небесну кару тим, хто наважувався порушувати спокій недільного дня. Таке перенесення свідчить про те, що слова ап. Павла про посвячення всієї нашої діяльності Богу лишилися або не почутими нами, або не зрозумілими: «Все, що робите, робіть від душі, немов Господеві, а не для людей» (Кол.3:23). Якщо у Старому Завіті нормальним було віддавати Богу лише один день з семи, то норма Нового Завіту – віддавати Йому все своє життя, присвячувати Йому все, що тільки ми робимо (з цього випливає також, що християнам не варто займатися тими видами діяльності, які не можна присвятити Богові). Отже, для християн субота як служіння Богу – все їхнє життя.

У християнстві також кардинально змінилися межі «сакрального/профанного»: нечистота для них може бути тільки моральною (Мк.7:18-23). Змінилося і ставлення до храмового простору: у Старому Завіті житлом Бога на землі вважалася скиния, а потім єрусалимський храм. У Новому Завіті храмами є зовсім не будівлі, а самі християни: «Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас?» (1Кор.3:16). Наші кам'яні та дерев'яні «храми» – не доми Божі, а місця євхаристійних зібрань Церкви. Для християн і вони самі, і весь створений світ – Божа оселя, і тому необхідна турбота про своє тіло і навколишній світ стає для них бого(-)служінням. І миття у душі, і прибирання квартири, і служіння будь-якій людині як живому образу Творця – все це може і має бути для нас богослужінням.
Треба зауважити, що таке ставлення до дня спокою виникло ще в старозавітному іудаїзмі. Про знаменитого рабина Гіллеля, який жив незадовго до Христа, розповідають наступне. Займаючись Торою, Гіллель ніколи не забував про земні справи: турботу про здоров'я він вважав важливою, богоугодною справою. Якось раз, коли він йшов з єшиви (єврейського релігійного вишу – ред.), учні поцікавилися, куди він йде.
– Йду чинити богоугодну справу, – відповів Гіллель.
– Яку?
– Митися.
– Хіба це така вже богоугодна справа?
– Звичайно. Подивіться на статуї царів в театрах і цирках. Той, хто їх миє і чистить, не тільки отримує за це плату, але і користується пошаною і повагою. А надто має стежити за собою людина, створена за образом і подобою Божою.
Друга причина неусвідомлене ставлення до громадської сторони християнського життя як до єдино можливої. Збиратися для Євхаристії, піклуватися про нужденних членів громади – це, дійсно, деякі з найважливіших складових християнського життя, але не єдині. У ранній Церкві зовсім не всі християни могли брати участь у кожному євхаристійному зібранні своєї громади, багато з них були рабами. Зв'язок з громадою підтримувалася насамперед самостійним причащанням. Дари Євхаристії тим, хто не зміг на неї прийти, приносили диякони і диякониси. Звичайною практикою в деяких місцях було запасатися Святими Дарами на тиждень: ними причащалися щодня, до наступного євхаристійного зібрання. Зрозуміло, що зараз навряд чи хтось із священиків дасть мирянину Св. Дари для самостійного причастя. Певною заміною цієї практики у наші дні може бути щоденна пам'ять про попереднє причастя і очікування наступного.

Окрім участі в Євхаристії християн об'єднував звичай, запозичений Церквою з іудаїзму, молитися в певний час доби. Цей звичай розвинувся у нас в богослужіння добового кола: утреню, служби 1-го, 3-го, 6-го і 9-го часів, вечірню. Брати участь у цих службах можна не тільки в зібраннях, але й самостійно, як це з найдавніших часів роблять християни Греції і як це колись було на Русі. Миряни, звичайно, не молилися вдома за монастирським статутом, важливо було молитися приблизно в один час з усіма. Що нам заважає читати хоча б «Отче наш» вранці (утреня з 1-им часом), о 9-ій годині ранку (3-ій час), опівдні (6-ий час), о 3-ій годині дня (9-а година) і над вечір? Так, це схоже на намаз, але його принцип мусульмани запозичили у давніх християн.

Нарешті, третя причина недостатнє усвідомлення своєї усиновленості Небесному Отцеві. Вже давно у православ'ї стало звичним уявлення про Церкву як про багатошарову ієрархічну структуру, що нагадує земне царство: Христос – Цар, Богородиця – Цариця-Мати, їх небесні наближені – ангели і святі, їх земні представники – духовенство, і, нарешті, їх раби – прості християни. Але таке уявлення про Церкву і наше місце у ній не відповідає вченню Христа і апостолів. Для Христа ми не раби, а друзі (Ін.15:15), для Його Отця всі ми – сини і дочки (Рім.8:14-17), обраний Ним народ священиків, що приносить духовні жертви (1Пет.2:5). Церква для апостолів велика родина Бога і Його дітей, що зодягнені в Його Сина та настановлювані Його Духом. Навіть не беручи участь з тих чи інших причин в громадському житті Церкви, ми не втрачаємо дару усиновлення Богові і можемо мати спілкування в молитві з Небесним Отцем, звертаючись до Нього з дитячою простотою і дякуючи Йому за все.

Отже, не тільки участь у богослужбових зібраннях і часте причащання роблять християнське життя повноцінним, а й ставлення до свого повсякденного життя і роботи як до служіння Богові – нашому Отцеві, і коротке, проте часте звертання до Нього з молитвою, і постійне прагнення до виконання Його заповідей. Нарешті, до свого життя на роботі і в сім'ї можна ставитися як до апостольства: як апостоли часто знаходилися в дорозі і жили серед чужих по духу людей, звіщаючи їм Христа і Його Царство, так і ми можемо усюди свідчити про Христа навіть без слів, однією своєю поведінкою (1Пет.3:1-2).

0 коментарі: