Різанина в Сагрині — події, що сталися 10 березня 1944 у селі Сагринь (пол. Sahryń, Грубешівський повіт, Люблінське воєводство, нині Польща) — спланована і проведена бойовиками (у кількості 800 осіб) польської Армії Крайової та Батальйонів Хлопських акція зі знищення місцевого українського населення бойовиками.
Недовго нападникам опиралось 20 осіб з УДП, чий пост знаходився у селі. У ході акції село було оточено бойовиками АК і БХ, спалено понад 300 селянських будинків, вбито 600—1000 українців. Серед них 70% становили жінки та діти. Більшість загиблих перед смертю зазнали знущань і тортур. Серед загиблих від рук АК були і поляки з Сагрині. Біля 14:00 нападники покинули село, а згарища почали грабувати поляки з сусідніх селищ.
Недовго нападникам опиралось 20 осіб з УДП, чий пост знаходився у селі. У ході акції село було оточено бойовиками АК і БХ, спалено понад 300 селянських будинків, вбито 600—1000 українців. Серед них 70% становили жінки та діти. Більшість загиблих перед смертю зазнали знущань і тортур. Серед загиблих від рук АК були і поляки з Сагрині. Біля 14:00 нападники покинули село, а згарища почали грабувати поляки з сусідніх селищ.
Усього в ході акції в Сагрині та прилеглих селах бойовики АК і БХ вбили близько 1300 українців із числа мирного населення, переважно жінок, дітей і людей похилого віку. 10 березня згідно плану АК було атаковано 7 українських селищ. Було знищено села Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.
Керівником акції був Зенон Яхимек, у 1943-44 рр. командир підрозділу Армії Крайової в Томашівському повіті, Люблінського воєводства. Зенон Яхимек після різні у Сагрині займав командні пости в АК. 21 вересня 1946 був затриманий МГБ Польщі. За вироком суду 23 версня 1947 отримав три смертні вироки, замінені на основі амністії від 22 лютого 1947 на 15 років в'язниці. На основі амністії був звільнений 23 серпня 1956 і помер у Вроцлаві1986. Тепер у Польщі Яхимек презентується як борець з УПА, що врятував поляків. Для увічнення пам'яті "героя" 2012 було знято фільм. [via]
Керівником акції був Зенон Яхимек, у 1943-44 рр. командир підрозділу Армії Крайової в Томашівському повіті, Люблінського воєводства. Зенон Яхимек після різні у Сагрині займав командні пости в АК. 21 вересня 1946 був затриманий МГБ Польщі. За вироком суду 23 версня 1947 отримав три смертні вироки, замінені на основі амністії від 22 лютого 1947 на 15 років в'язниці. На основі амністії був звільнений 23 серпня 1956 і помер у Вроцлаві1986. Тепер у Польщі Яхимек презентується як борець з УПА, що врятував поляків. Для увічнення пам'яті "героя" 2012 було знято фільм. [via]
=============================================
РАПОРТ СВЯЩЕНИКА СЕЛА МОДРИНЬ (орфографію збережено)
«Одсім доношу, що село Модринь, дня 13.ІІІ.ц.р. є зовсім спалене бандитами. Залишилася лишень одна вулиця – Стависька. Дім парафіяльний також є спалений. Залишилась стодола і хлів. Я ратуючи перед тим церковні річі, котрі передав на схованку до Грубешівського Собору сильно простудився й лежу хворий. Серед парафіян є вбитих 10 осіб.В донесенні попередньому я поминув той факт, що Священик Лев Коробчук є вбитий. Він і 20 чоловік, що разом з ним боронилися є жорстоко перерізані вздовж на половину. Матушка о.Василія Ляшенко є задушена, а дитина вбита. Він сам, о.Ф.Ковальчук і Настоятель с.Сагриня з родинами уціліли. В Шиховичах є 100 чоловік вбитих, село спалено й тільки Церква уціліла. В Теребіні Церква й біля Церкви около 30 хат уціліло. В Сагрині церква й село спалено й вбитих є около 400 чоловік.
В М’ягкому Церква й село спалене.
В Ласкові Церква й село спалене.
Спалені села: Турковичі, Пасіка, Загайник, Маложів і Верешин (не справджено). Парафії: Ласків, М’ягке й Сагринь зліквідовані всеціло, парафії: Теребінь, Модринь, Шиховичі – наполовину.
Матушка о.Р.Гурко з Черничина говорила мені, що від’їзджає з Черничина й більше не думає вертати. Тому покірно прошу призначити мене на становище Настоятеля с.Черничина, бо в Модрині Священик не виживе й Модринь належало б долучити для взміцнення Шихович.
Настоятель Свящ.М.Камінський».
=============================================
– 10 березня 1944 року, коли вже почались масові депортаційні акції до Радянської України почали горіти Сиховичі. То село розташоване від Модриня, з якого я виводжусь десь на 8 кілометрів, – згадує Віталій Сівак. – Потім, уранці горів Ласків. Пішла чутка, що масово розстрілюють, розправляються з українцями. Ми тоді з братом підводою виїхали на трасу до Грубешева. І за нами всі, хто тільки був. З Модриня, з Модринця почали тягнутися до Грубешева. Таким чином ми й спаслися. А взагалі з Модриня, з села, в якому я родився, протягом того часу загинуло більше сотні чоловік. В самій страшній акції, яку виконував «Ryś», загинуло 17 чоловік.
В квітні, коли перейшов фронт, Сіваки повернули з Грубешева до свого села. Надіялись, що в кінці буде порядок, що вкінці будуть нормально жити. Навіть почали будувати нову хату. Звели зруб. Одначе їхні сподівання не виправдалися, тому що терор продовжувався ще гірший. Говорили прямо: «Виїжджайте!». ??ожної ночі, те що не догоріло в березні почали знову запалювати, почали стріляти.
– Покійна мама весь час говорила: «їхати, виїжджати, куди-небудь, аби тільки спасти своє життя» – додає Сівак. – Життя на цій землі було вже неможливе. Вдень їде державна поліція з пов’язками на руках, а вночі, ті ж самі, ходять і розстрілюють. Восени стало відомо, що нас будуть переселювати. Треба було виїжджати. Зиму ще перебули. А навесні оформили всі документи і виїхали до Сокаля. Там ми побули до Трійці. А звідси відправили нас під Херсон. Там ми побули півтора року, а в 1946 році ми втікли звідти. Нас не пускали, але ми виїхали підпільно. Ми вночі добрались у Херсон, а пізніше три неділі їхали на захід в надії, що переїдемо за Буг, додому на нашу Батьківщину. Приїхали ми жебраками. На Холмщині все згоріло, решту продали в Херсоні і приїхали з одним куфром і з торбами. Приїхали на Рівненщину, бо за Буг хто мав нас пустити.
Віталій Сівак із сім’єю був одним зі 170-180 тис. мешканців Холмщини, які опинились у межах Радянської України. Належав він до переселенців, які залишили рідну Холмщину в обаві за своє життя. Залякування українського населення Холмщини почалось ще навесні 1944 року. Тоді-то польське підпілля спалило біля 50-ти сіл ніби-то відповідаючи «за Волинь». До Радянської України у початковій фазі репатріаційної акції, виїжджали також лемки, яких господарства постраждали внаслідок воєнних дій. Подальше переселення проводилось насильно. У 1945 році створено фільтраційні табори, де зганяли мешканців поокремих сіл і там оформлювалося евакуаційні документи. Згодом до проведення виселення залучено дві дивізії польського війська.
Віталій Сівак був одним з майже 500 тис. українців Закерзоння, яким найшли свій причал на схід від новопроведеного кордону поміж Польщею та Радянським Союзом.
Однак для польського комуністичного уряду не було кінця проблемі. На території, з якої виселено українців до Радянської України залишилось за обліком полької комуністичної влади біля 20 тис. українців, яких не охопили раніші депортації. Насправді українського населеня було десять разів більше. [via]
=============================================
Згаданий у рапорті о. Лев Коробчук зарахований до лику мучеників Холмських і Підляських. Народився він у 1919 р. в Ярославльській губернії (Росія). Згодом опинився на Холмщині, де його батько о. Гавриїл став настоятелем православної парафії в Кульні (Білгорайський пов.). Після закінчення середніх шкіл у Перемишлі та у Львові молодий Лев 1936 р. вступив до Дяківської школи при Яблочинському монастирі, яку закінчив 1939 р. У важкі роки війни йому доручено 1941 р. обов’язки дяка в парафії у Вербковичах на Холмщині, потім його скеровано до праці на Грубешівщині, до парафії у Ласкові. Там неодноразово на його хату були здійснені напади. Вінець мучеництва двадцятип’ятилітній священик прийняв, разом з двома сотнями своїх вірних, у Ласкові 10 березня 1944 р. Перед смертю він зазнав великих страждань. Тіло мученика спочатку засипали на місці смерті. За кілька тижнів останки о. Лева поховано на кладовищі у Ласкові. Точне місце поховання не встановлене. [via]
