Громада села Вишнів відзначила храмове свято та десятилітній ювілей

У вівторок, 8 листопада, престольне свято відзначила громада храму на честь святого великомученика Димитрія, що у Ківерцівському благочинні Волинської єпархії.

Саме цього дня десять років тому у Вишневі було відправлено першу Божественну літургію; а п’ять років тому, за десять днів до престольного свята, митрополитом Ніфонтом було освячено новозбудований храм.

Напередодні у Вишневі було відправлено вечірнє богослужіння, а у сам день свята парафіяни та гості села зібралися у храм на Божественну Літургію, якій передував молебень з водосвяттям.

З благословення Преосвященнішого Нафанаїла, єпископа Волинського і Луцького, настоятелю громади ієрею Ігорю Григолі співслужили цього дня священнослужителі Волинської та Володимир-Волинської єпархій, а саме: отець благочинний прот. Олександр Кондратюк (м. Ківерці), який очолив святкову літургію, прот. Олександр Кратюк (с. Борохів), прот. Миколай Лафета (с. Піддубці), прот. Володимир Шкварок (м. Ковель), прот. Іван Горун (с. Колодяжне), прот. Віктор Панасюк (с. Боголюби), прот. Олександр Климук (с. Куликовичі) і прот. Михаїл Росоловський (с. Воротнів).

Окрім хору парафії, яким керує дружина настоятеля, матушка Світлана, доповнив і прикрасив своїм співом богослужіння і луцький чоловічий колектив «Святвечір», що завітав на свято на запрошення о. Ігоря. Серед учасників запрошеного хору були: керівник і регент прот. Сергій Дембовський (м. Луцьк), свящ. Олександр Шмигаль (с. Кульчин), Олег Григола (брат настоятеля), Сергій Палій (колишній голова Молодіжного братства ім. Николи Святоші); приєднався до хору і Микола Палій (заслужений артист України, учасник луцького квартету «Акорд»). Завдяки хору «Святвечір», під час причастя вірян вперше прозвучало «Тіло Христове прийміте», автором якого є настоятель Димитріївського храму.

Серед поважних гостів вшанували святого Димитрія Володимир Володимирович Артесюк (голова сільської ради), Ганна Климівна Артесюк (заслужений педагог, депутат районної ради), Анатолій Олексійович Горбатюк (краєзнавець, благодійник), Петро Степанович Олешко (працівник освіти, один з фундаторів храму), Тетяна Олексіївна Леуш (викладачка музичних дисциплін в училищі культури і мистецтв та Волинській духовній семінарії) та інші.

Під час Божественної Літургії зі словом проповіді до вірян звернувся прот. Олександр Климук.

Святкове богослужіння завершилося традиційною хресною ходою довкола храму з читанням воскресних євангелій, піснеспівами та окропленням свяченою водою.

Прот. Олександр Кондратюк сказав напутнє слово та привітав громаду зі святом. Настоятель храму, священик Ігор, приєднався до висловлених побажань та подякував усім, хто зібрався на цю радість.

По завершенні богослужіння духовенство, обидва хори та поважних гостей було запрошено на скромну трапезу, приготовану активними парафіянами в приміщенні сільського Будинку культури, для підкріплення тілесних сил.

День пам’яті великомученика Димитрія Солунського виявився ясним і сонячним, не схожим на похмурі й дощові попередній та наступний дні. І це богомольці сприйняли як вияв Божої милості. Іншим благословенням Божим для громади є подарована цього дня о. Іваном Горуном ікона преподобних отців Києво-Печерських.

«ВІДПОВІДАЙТЕ ЛЮБОВ'Ю НА ЗЛО». Слово свт. Луки Кримського на Лк.6:31-36

Відповідайте любов'ю на зло

(Проповідь у Неділю 17-ту після П'ятидесятниці)

Святитель Лука (Войно-Ясенецький)

І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними (Лк. 6:31). Які на диво прості слова! Вони такі природні, що коли людина вперше їх чує, їй стає навіть ніяково. Господи! Як же я сам не подумав раніш про це! Усе вчення Христа напрочуд просте, як і усе велике. Воно було звернене до людей з простими серцями, його сприймали нехитрі галілейські рибалки, які стали світочами всьому світові.

Усе Його вчення наче саме по собі зрозуміле, і проте, яке далеке наше життя від виконання великих заповідей Христових! Як рідко ми чинимо з людьми так, як хотіли б, щоб з нами чинили. Ми чекаємо від людей поваги, а самі їх принижуємо; ми хочемо, щоб нам допомагали у потребі, а самі забуваємо про допомогу ближнім, коли благоденствуємо. Чому так? Що нам заважає поводити себе відповідно до заповідей? Наш егоїзм, бо тільки себе ми любимо, про себе дбаємо, а людей, що оточують, часто ображаємо і зневажаємо. Далі Господь говорить: А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви (Лк. 6: 32-35).

Найбільшу, надзвичайно важку вимогу висуває Господь – любити ворогів. Хіба це легко. Любити тих, котрі ненавидять, – ворогів – можуть ті, чиє серце чисте, в кому живе Дух Святий, хто пройнятий духом любові і смирення. Добром і любов'ю неначе розпеченим вугіллям вони обпалювали серця своїх недругів, і ті, схиливши голову, з ворогів ставали друзями.

Господь вимагає, щоб ми не чекали нічого за зроблене добро, обіцяє велику нагороду у вічності і каже, що ми будемо синами Всевишнього. Будьте ж милосердні, як і Отець, ваш милосердний (Лк. 6:36), а ласкавий Він і до невдячних і злих, Він усім посилає дощ і сонцю наказує світити усьому світові – і добрим, і жорстоким.

Корінь милосердя – в жалю і співчутті. Це основні властивості любові, бо не можна любити і не співчувати. Не може жаліслива людина не творити добра тим, хто цього потребує, а творить його без усякого сподівання на подяку. З чистої любові витікають наше милосердя і виконання заповідей Христових, – позичаємо тим, від кого не сподіваємося отримати назад. Того, хто так чинить, чекає найбільша нагорода від Бога – він назветься сином Всевишнього і на Страшному Суді виправданий буде як праведник, що чинить діла любові. А ті, хто не мав справ милосердя, назвуться синами диявола і будуть разом з ним вічно мучитися.

Від апостола Павла ми знаємо, що любов є виконання всього закону (Рим. 13:10). Що ж нам робити, щоб здобути її? Яким шляхом йти? Господь вказує, що треба йти ворітьми вузькими, шляхом кам'янистим і тернистим, не боячись скорбот, бо стражденний звільняється від зла, стає тихим і лагідним, сповненим любові. Невпинними молитвами і постом треба входити у спілкування з Богом. Любов здобули ті, котрі, як преподобний Серафим Саровський, день і ніч молилися і строго постували. Їх серця Господь очищає від усякої скверни, бо Дух Святий, дух любові може жити тільки в чистому і смиренному серці.

Багато про що повинні ми молитися, каючись в незліченних гріхах наших. Але невпинною і основною має бути молитва про те, щоб Господь очистив серце від злоби, щоб подав великі християнські чесноти – лагідність і смирення. Ніколи не забувайте найважливішої молитви – про любов. Моліться так, як покладе вам Бог на серце, наприклад: «Господи, дай мені любов святу, навчи мене любити усіх людей: і грубих, і зухвалих, і нерозумних, і нечестивих, як Ти, Господи, любиш усіх нас, грішних і окаянних». Амінь.

Зустріч з художником Володимиром Жупанюком у Вишневі

У неділю 25 вересня в приміщенні сільського клубу села Вишнів відбулася зустріч з відомим художником з Луцька Володимиром Григоровичем Жупанюком. Автор познайомив громаду зі своїми новими картинами і, як зазвичай, розтлумачив їх зміст глядачам. Яскраві змістовні картини та цікаві розповіді митця не залишили байдужими нікого з відвідувачів.

Многії літа Вам, шановний Володимире Григоровичу!

Дякуємо за ще одну радісну зустріч.

ДО РІЧНИЦІ ТРАГЕДІЇ У САГРИНІ ТА ІНШИХ СЕЛАХ

Різанина в Сагрині — події, що сталися 10 березня 1944 у селі Сагринь (пол. Sahryń, Грубешівський повіт, Люблінське воєводство, нині Польща) — спланована і проведена бойовиками (у кількості 800 осіб) польської Армії Крайової та Батальйонів Хлопських акція зі знищення місцевого українського населення бойовиками.
Недовго нападникам опиралось 20 осіб з УДП, чий пост знаходився у селі. У ході акції село було оточено бойовиками АК і БХ, спалено понад 300 селянських будинків, вбито 600—1000 українців. Серед них 70% становили жінки та діти. Більшість загиблих перед смертю зазнали знущань і тортур. Серед загиблих від рук АК були і поляки з Сагрині. Біля 14:00 нападники покинули село, а згарища почали грабувати поляки з сусідніх селищ.

Усього в ході акції в Сагрині та прилеглих селах бойовики АК і БХ вбили близько 1300 українців із числа мирного населення, переважно жінок, дітей і людей похилого віку. 10 березня згідно плану АК було атаковано 7 українських селищ. Було знищено села Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.

Керівником акції був Зенон Яхимек, у 1943-44 рр. командир підрозділу Армії Крайової в Томашівському повіті, Люблінського воєводства. Зенон Яхимек після різні у Сагрині займав командні пости в АК. 21 вересня 1946 був затриманий МГБ Польщі. За вироком суду 23 версня 1947 отримав три смертні вироки, замінені на основі амністії від 22 лютого 1947 на 15 років в'язниці. На основі амністії був звільнений 23 серпня 1956 і помер у Вроцлаві1986. Тепер у Польщі Яхимек презентується як борець з УПА, що врятував поляків. Для увічнення пам'яті "героя" 2012 було знято фільм. [via]

=============================================

РАПОРТ СВЯЩЕНИКА СЕЛА МОДРИНЬ (орфографію збережено)

«Одсім доношу, що село Модринь, дня 13.ІІІ.ц.р. є зовсім спалене бандитами. Залишилася лишень одна вулиця – Стависька. Дім парафіяльний також є спалений. Залишилась стодола і хлів. Я ратуючи перед тим церковні річі, котрі передав на схованку до Грубешівського Собору сильно простудився й лежу хворий. Серед парафіян є вбитих 10 осіб.

В донесенні попередньому я поминув той факт, що Священик Лев Коробчук є вбитий. Він і 20 чоловік, що разом з ним боронилися є жорстоко перерізані вздовж на половину. Матушка о.Василія Ляшенко є задушена, а дитина вбита. Він сам, о.Ф.Ковальчук і Настоятель с.Сагриня з родинами уціліли. В Шиховичах є 100 чоловік вбитих, село спалено й тільки Церква уціліла. В Теребіні Церква й біля Церкви около 30 хат уціліло. В Сагрині церква й село спалено й вбитих є около 400 чоловік.

В М’ягкому Церква й село спалене.

В Ласкові Церква й село спалене.

Спалені села: Турковичі, Пасіка, Загайник, Маложів і Верешин (не справджено). Парафії: Ласків, М’ягке й Сагринь зліквідовані всеціло, парафії: Теребінь, Модринь, Шиховичі – наполовину.

Матушка о.Р.Гурко з Черничина говорила мені, що від’їзджає з Черничина й більше не думає вертати. Тому покірно прошу призначити мене на становище Настоятеля с.Черничина, бо в Модрині Священик не виживе й Модринь належало б долучити для взміцнення Шихович.

Настоятель Свящ.М.Камінський».

=============================================

– 10 березня 1944 року, коли вже почались масові депортаційні акції до Радянської України почали горіти Сиховичі. То село розташоване від Модриня, з якого я виводжусь десь на 8 кілометрів, – згадує Віталій Сівак. – Потім, уранці горів Ласків. Пішла чутка, що масово розстрілюють, розправляються з українцями. Ми тоді з братом підводою виїхали на трасу до Грубешева. І за нами всі, хто тільки був. З Модриня, з Модринця почали тягнутися до Грубешева. Таким чином ми й спаслися. А взагалі з Модриня, з села, в якому я родився, протягом того часу загинуло більше сотні чоловік. В самій страшній акції, яку виконував «Ryś», загинуло 17 чоловік.

В квітні, коли перейшов фронт, Сіваки повернули з Грубешева до свого села. Надіялись, що в кінці буде порядок, що вкінці будуть нормально жити. Навіть почали будувати нову хату. Звели зруб. Одначе їхні сподівання не виправдалися, тому що терор продовжувався ще гірший. Говорили прямо: «Виїжджайте!». ??ожної ночі, те що не догоріло в березні почали знову запалювати, почали стріляти.

– Покійна мама весь час говорила: «їхати, виїжджати, куди-небудь, аби тільки спасти своє життя» – додає Сівак. – Життя на цій землі було вже неможливе. Вдень їде державна поліція з пов’язками на руках, а вночі, ті ж самі, ходять і розстрілюють. Восени стало відомо, що нас будуть переселювати. Треба було виїжджати. Зиму ще перебули. А навесні оформили всі документи і виїхали до Сокаля. Там ми побули до Трійці. А звідси відправили нас під Херсон. Там ми побули півтора року, а в 1946 році ми втікли звідти. Нас не пускали, але ми виїхали підпільно. Ми вночі добрались у Херсон, а пізніше три неділі їхали на захід в надії, що переїдемо за Буг, додому на нашу Батьківщину. Приїхали ми жебраками. На Холмщині все згоріло, решту продали в Херсоні і приїхали з одним куфром і з торбами. Приїхали на Рівненщину, бо за Буг хто мав нас пустити.

Віталій Сівак із сім’єю був одним зі 170-180 тис. мешканців Холмщини, які опинились у межах Радянської України. Належав він до переселенців, які залишили рідну Холмщину в обаві за своє життя. Залякування українського населення Холмщини почалось ще навесні 1944 року. Тоді-то польське підпілля спалило біля 50-ти сіл ніби-то відповідаючи «за Волинь». До Радянської України у початковій фазі репатріаційної акції, виїжджали також лемки, яких господарства постраждали внаслідок воєнних дій. Подальше переселення проводилось насильно. У 1945 році створено фільтраційні табори, де зганяли мешканців поокремих сіл і там оформлювалося евакуаційні документи. Згодом до проведення виселення залучено дві дивізії польського війська.

Віталій Сівак був одним з майже 500 тис. українців Закерзоння, яким найшли свій причал на схід від новопроведеного кордону поміж Польщею та Радянським Союзом.

Однак для польського комуністичного уряду не було кінця проблемі. На території, з якої виселено українців до Радянської України залишилось за обліком полької комуністичної влади біля 20 тис. українців, яких не охопили раніші депортації. Насправді українського населеня було десять разів більше. [via]

=============================================

Згаданий у рапорті о. Лев Коробчук зарахований до лику мучеників Холмських і Підляських. Народився він у 1919 р. в Ярославльській губернії (Росія). Згодом опинився на Холмщині, де його батько о. Гавриїл став настоятелем православної парафії в Кульні (Білгорайський пов.). Після закінчення середніх шкіл у Перемишлі та у Львові молодий Лев 1936 р. вступив до Дяківської школи при Яблочинському монастирі, яку закінчив 1939 р. У важкі роки війни йому доручено 1941 р. обов’язки дяка в парафії у Вербковичах на Холмщині, потім його скеровано до праці на Грубешівщині, до парафії у Ласкові. Там неодноразово на його хату були здійснені напади. Вінець мучеництва двадцятип’ятилітній священик прийняв, разом з двома сотнями своїх вірних, у Ласкові 10 березня 1944 р. Перед смертю він зазнав великих страждань. Тіло мученика спочатку засипали на місці смерті. За кілька тижнів останки о. Лева поховано на кладовищі у Ласкові. Точне місце поховання не встановлене. [via]

#ніколи_знову #zbrodnia_w_sahryniu