«ВІДПОВІДАЙТЕ ЛЮБОВ'Ю НА ЗЛО». Слово свт. Луки Кримського на Лк.6:31-36

Відповідайте любов'ю на зло

(Проповідь у Неділю 17-ту після П'ятидесятниці)

Святитель Лука (Войно-Ясенецький)

І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними (Лк. 6:31). Які на диво прості слова! Вони такі природні, що коли людина вперше їх чує, їй стає навіть ніяково. Господи! Як же я сам не подумав раніш про це! Усе вчення Христа напрочуд просте, як і усе велике. Воно було звернене до людей з простими серцями, його сприймали нехитрі галілейські рибалки, які стали світочами всьому світові.

Усе Його вчення наче саме по собі зрозуміле, і проте, яке далеке наше життя від виконання великих заповідей Христових! Як рідко ми чинимо з людьми так, як хотіли б, щоб з нами чинили. Ми чекаємо від людей поваги, а самі їх принижуємо; ми хочемо, щоб нам допомагали у потребі, а самі забуваємо про допомогу ближнім, коли благоденствуємо. Чому так? Що нам заважає поводити себе відповідно до заповідей? Наш егоїзм, бо тільки себе ми любимо, про себе дбаємо, а людей, що оточують, часто ображаємо і зневажаємо. Далі Господь говорить: А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви (Лк. 6: 32-35).

Найбільшу, надзвичайно важку вимогу висуває Господь – любити ворогів. Хіба це легко. Любити тих, котрі ненавидять, – ворогів – можуть ті, чиє серце чисте, в кому живе Дух Святий, хто пройнятий духом любові і смирення. Добром і любов'ю неначе розпеченим вугіллям вони обпалювали серця своїх недругів, і ті, схиливши голову, з ворогів ставали друзями.

Господь вимагає, щоб ми не чекали нічого за зроблене добро, обіцяє велику нагороду у вічності і каже, що ми будемо синами Всевишнього. Будьте ж милосердні, як і Отець, ваш милосердний (Лк. 6:36), а ласкавий Він і до невдячних і злих, Він усім посилає дощ і сонцю наказує світити усьому світові – і добрим, і жорстоким.

Корінь милосердя – в жалю і співчутті. Це основні властивості любові, бо не можна любити і не співчувати. Не може жаліслива людина не творити добра тим, хто цього потребує, а творить його без усякого сподівання на подяку. З чистої любові витікають наше милосердя і виконання заповідей Христових, – позичаємо тим, від кого не сподіваємося отримати назад. Того, хто так чинить, чекає найбільша нагорода від Бога – він назветься сином Всевишнього і на Страшному Суді виправданий буде як праведник, що чинить діла любові. А ті, хто не мав справ милосердя, назвуться синами диявола і будуть разом з ним вічно мучитися.

Від апостола Павла ми знаємо, що любов є виконання всього закону (Рим. 13:10). Що ж нам робити, щоб здобути її? Яким шляхом йти? Господь вказує, що треба йти ворітьми вузькими, шляхом кам'янистим і тернистим, не боячись скорбот, бо стражденний звільняється від зла, стає тихим і лагідним, сповненим любові. Невпинними молитвами і постом треба входити у спілкування з Богом. Любов здобули ті, котрі, як преподобний Серафим Саровський, день і ніч молилися і строго постували. Їх серця Господь очищає від усякої скверни, бо Дух Святий, дух любові може жити тільки в чистому і смиренному серці.

Багато про що повинні ми молитися, каючись в незліченних гріхах наших. Але невпинною і основною має бути молитва про те, щоб Господь очистив серце від злоби, щоб подав великі християнські чесноти – лагідність і смирення. Ніколи не забувайте найважливішої молитви – про любов. Моліться так, як покладе вам Бог на серце, наприклад: «Господи, дай мені любов святу, навчи мене любити усіх людей: і грубих, і зухвалих, і нерозумних, і нечестивих, як Ти, Господи, любиш усіх нас, грішних і окаянних». Амінь.

Зустріч з художником Володимиром Жупанюком у Вишневі

У неділю 25 вересня в приміщенні сільського клубу села Вишнів відбулася зустріч з відомим художником з Луцька Володимиром Григоровичем Жупанюком. Автор познайомив громаду зі своїми новими картинами і, як зазвичай, розтлумачив їх зміст глядачам. Яскраві змістовні картини та цікаві розповіді митця не залишили байдужими нікого з відвідувачів.

Многії літа Вам, шановний Володимире Григоровичу!

Дякуємо за ще одну радісну зустріч.

ДО РІЧНИЦІ ТРАГЕДІЇ У САГРИНІ ТА ІНШИХ СЕЛАХ

Різанина в Сагрині — події, що сталися 10 березня 1944 у селі Сагринь (пол. Sahryń, Грубешівський повіт, Люблінське воєводство, нині Польща) — спланована і проведена бойовиками (у кількості 800 осіб) польської Армії Крайової та Батальйонів Хлопських акція зі знищення місцевого українського населення бойовиками.
Недовго нападникам опиралось 20 осіб з УДП, чий пост знаходився у селі. У ході акції село було оточено бойовиками АК і БХ, спалено понад 300 селянських будинків, вбито 600—1000 українців. Серед них 70% становили жінки та діти. Більшість загиблих перед смертю зазнали знущань і тортур. Серед загиблих від рук АК були і поляки з Сагрині. Біля 14:00 нападники покинули село, а згарища почали грабувати поляки з сусідніх селищ.

Усього в ході акції в Сагрині та прилеглих селах бойовики АК і БХ вбили близько 1300 українців із числа мирного населення, переважно жінок, дітей і людей похилого віку. 10 березня згідно плану АК було атаковано 7 українських селищ. Було знищено села Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.

Керівником акції був Зенон Яхимек, у 1943-44 рр. командир підрозділу Армії Крайової в Томашівському повіті, Люблінського воєводства. Зенон Яхимек після різні у Сагрині займав командні пости в АК. 21 вересня 1946 був затриманий МГБ Польщі. За вироком суду 23 версня 1947 отримав три смертні вироки, замінені на основі амністії від 22 лютого 1947 на 15 років в'язниці. На основі амністії був звільнений 23 серпня 1956 і помер у Вроцлаві1986. Тепер у Польщі Яхимек презентується як борець з УПА, що врятував поляків. Для увічнення пам'яті "героя" 2012 було знято фільм. [via]

=============================================

РАПОРТ СВЯЩЕНИКА СЕЛА МОДРИНЬ (орфографію збережено)

«Одсім доношу, що село Модринь, дня 13.ІІІ.ц.р. є зовсім спалене бандитами. Залишилася лишень одна вулиця – Стависька. Дім парафіяльний також є спалений. Залишилась стодола і хлів. Я ратуючи перед тим церковні річі, котрі передав на схованку до Грубешівського Собору сильно простудився й лежу хворий. Серед парафіян є вбитих 10 осіб.

В донесенні попередньому я поминув той факт, що Священик Лев Коробчук є вбитий. Він і 20 чоловік, що разом з ним боронилися є жорстоко перерізані вздовж на половину. Матушка о.Василія Ляшенко є задушена, а дитина вбита. Він сам, о.Ф.Ковальчук і Настоятель с.Сагриня з родинами уціліли. В Шиховичах є 100 чоловік вбитих, село спалено й тільки Церква уціліла. В Теребіні Церква й біля Церкви около 30 хат уціліло. В Сагрині церква й село спалено й вбитих є около 400 чоловік.

В М’ягкому Церква й село спалене.

В Ласкові Церква й село спалене.

Спалені села: Турковичі, Пасіка, Загайник, Маложів і Верешин (не справджено). Парафії: Ласків, М’ягке й Сагринь зліквідовані всеціло, парафії: Теребінь, Модринь, Шиховичі – наполовину.

Матушка о.Р.Гурко з Черничина говорила мені, що від’їзджає з Черничина й більше не думає вертати. Тому покірно прошу призначити мене на становище Настоятеля с.Черничина, бо в Модрині Священик не виживе й Модринь належало б долучити для взміцнення Шихович.

Настоятель Свящ.М.Камінський».

=============================================

– 10 березня 1944 року, коли вже почались масові депортаційні акції до Радянської України почали горіти Сиховичі. То село розташоване від Модриня, з якого я виводжусь десь на 8 кілометрів, – згадує Віталій Сівак. – Потім, уранці горів Ласків. Пішла чутка, що масово розстрілюють, розправляються з українцями. Ми тоді з братом підводою виїхали на трасу до Грубешева. І за нами всі, хто тільки був. З Модриня, з Модринця почали тягнутися до Грубешева. Таким чином ми й спаслися. А взагалі з Модриня, з села, в якому я родився, протягом того часу загинуло більше сотні чоловік. В самій страшній акції, яку виконував «Ryś», загинуло 17 чоловік.

В квітні, коли перейшов фронт, Сіваки повернули з Грубешева до свого села. Надіялись, що в кінці буде порядок, що вкінці будуть нормально жити. Навіть почали будувати нову хату. Звели зруб. Одначе їхні сподівання не виправдалися, тому що терор продовжувався ще гірший. Говорили прямо: «Виїжджайте!». ??ожної ночі, те що не догоріло в березні почали знову запалювати, почали стріляти.

– Покійна мама весь час говорила: «їхати, виїжджати, куди-небудь, аби тільки спасти своє життя» – додає Сівак. – Життя на цій землі було вже неможливе. Вдень їде державна поліція з пов’язками на руках, а вночі, ті ж самі, ходять і розстрілюють. Восени стало відомо, що нас будуть переселювати. Треба було виїжджати. Зиму ще перебули. А навесні оформили всі документи і виїхали до Сокаля. Там ми побули до Трійці. А звідси відправили нас під Херсон. Там ми побули півтора року, а в 1946 році ми втікли звідти. Нас не пускали, але ми виїхали підпільно. Ми вночі добрались у Херсон, а пізніше три неділі їхали на захід в надії, що переїдемо за Буг, додому на нашу Батьківщину. Приїхали ми жебраками. На Холмщині все згоріло, решту продали в Херсоні і приїхали з одним куфром і з торбами. Приїхали на Рівненщину, бо за Буг хто мав нас пустити.

Віталій Сівак із сім’єю був одним зі 170-180 тис. мешканців Холмщини, які опинились у межах Радянської України. Належав він до переселенців, які залишили рідну Холмщину в обаві за своє життя. Залякування українського населення Холмщини почалось ще навесні 1944 року. Тоді-то польське підпілля спалило біля 50-ти сіл ніби-то відповідаючи «за Волинь». До Радянської України у початковій фазі репатріаційної акції, виїжджали також лемки, яких господарства постраждали внаслідок воєнних дій. Подальше переселення проводилось насильно. У 1945 році створено фільтраційні табори, де зганяли мешканців поокремих сіл і там оформлювалося евакуаційні документи. Згодом до проведення виселення залучено дві дивізії польського війська.

Віталій Сівак був одним з майже 500 тис. українців Закерзоння, яким найшли свій причал на схід від новопроведеного кордону поміж Польщею та Радянським Союзом.

Однак для польського комуністичного уряду не було кінця проблемі. На території, з якої виселено українців до Радянської України залишилось за обліком полької комуністичної влади біля 20 тис. українців, яких не охопили раніші депортації. Насправді українського населеня було десять разів більше. [via]

=============================================

Згаданий у рапорті о. Лев Коробчук зарахований до лику мучеників Холмських і Підляських. Народився він у 1919 р. в Ярославльській губернії (Росія). Згодом опинився на Холмщині, де його батько о. Гавриїл став настоятелем православної парафії в Кульні (Білгорайський пов.). Після закінчення середніх шкіл у Перемишлі та у Львові молодий Лев 1936 р. вступив до Дяківської школи при Яблочинському монастирі, яку закінчив 1939 р. У важкі роки війни йому доручено 1941 р. обов’язки дяка в парафії у Вербковичах на Холмщині, потім його скеровано до праці на Грубешівщині, до парафії у Ласкові. Там неодноразово на його хату були здійснені напади. Вінець мучеництва двадцятип’ятилітній священик прийняв, разом з двома сотнями своїх вірних, у Ласкові 10 березня 1944 р. Перед смертю він зазнав великих страждань. Тіло мученика спочатку засипали на місці смерті. За кілька тижнів останки о. Лева поховано на кладовищі у Ласкові. Точне місце поховання не встановлене. [via]

#ніколи_знову #zbrodnia_w_sahryniu

ЧИ ГРІХ НЕ ЇСТИ ЯБЛУКА ДО ПРЕОБРАЖЕННЯ?

Саме так, я не помилився: «чи гріх не їсти?».

Щодо України і південних регіонів Росії, відповідь має бути ствердною. Принципову відмову куштувати яблука до Преображення тут слід визнати явним порушенням церковного Уставу. Щоб пояснити це, слід звернутися саме до нього – до Уставу (богослужбових книг), а не до думок “обізнаних людей”. <...>

Той факт, що Устав виокремлює саме виноград з усіх плодів, пояснюється доволі просто. Крім того, що виноград був однією з найпоширеніших культурних рослин християнського Сходу, саме з нього виготовляється вино, яке потім перетворюється на Літургії в Кров Христову, і саме з виноградною лозою порівнює Себе Господь в Євангелії (Ін. 15: 1-2) – про що прямо і говориться в молитвах «на благословення грон» і «на споживання грон». <...> Для благословення початків винограду, очевидно, на Сході було просто обрано найближче за часом велике свято (яким стало Преображення Господнє – Ред.).

Що ж стосується решти плодів, то Устав тут вже не виділяє одних з-поміж інших: початки будь-яких овочів, фруктів і ягід повинні однаково благословлятися свого часу молитвою – що перегукується зі старозавітною вимогою (Вих. 23:19): «Початки твоєї землі принесеш в дім Господа, Бога твого». “Початки”, нагадаю, – це перші дозрілі плоди.

Проте в північній частині Русі слідувати вказівкам Уставу, поміщеним під 6 серпня (день Преображення за старим стилем – Ред.), виявилося неможливим: якщо виноград тут де і вирощують, то дозріває він значно пізніше. І очевидно, що саме бажанням хоч якось дотриматися звичаю, описаного у Статуті, і наміром хоч щось “освятити” на свято Преображення можна пояснити той факт, що на півночі виноград був “замінений” на інші плоди, найбільш тут поширені, які дозрівають саме до серпня місяця, – яблука. Ця заміна і була відзначена в московських виданнях Требника.

І тепер слід зазначити наступні очевидні речі.

1. Церковний Устав абсолютно ніяк не виділяє яблука серед інших плодів: згідно з Уставом їх початки слід благословляти тією ж молитвою, що і початки будь-яких інших овочів і фруктів.

2. Яблука не мають ані найменшого відношення ні до події преображення Господа Ісуса Христа на Фаворі, як воно описано в Євангелії, ні до статутного церковного богослужіння в цей день.

3. Статут наказує благословляти молитвою не просто будь-які плоди, але саме їх “початки”, і робити це, відповідно, у час «коли що дозріває» – тобто разом зі збором першого врожаю.

4. Зауваження Московського Требника, що у свято Преображення в північній (“Великій”) Русі благословення початків винограду замінюється благословенням яблук, не може бути віднесено до України і південних регіонів Росії, не кажучи вже про Молдову. Тут перші плоди яблук дозрівають значно раніше – у липні і навіть у червні.

5. Нарешті, сама заборона на куштування винограду до благословення його початків і покарання тим, хто цю заборону порушив, є частиною чернечого статуту і має безумовно співвідноситися з реаліями общинного монастирського життя (де братія обробляла спільні для всіх виноградники і мала спільну трапезу).

Що ж ми маємо? У житті українських парафій, а не древньої Лаври святого Сави?

Чи приносять парафіяни початки усіх плодів, що вирощують (огірків, помідорів, цибулі, картоплі і т. д. – без будь-яких винятків), в храм на благословення – як це прямо наказує монастирський Устав? Ні.

Чи можна якось розумно пояснити для України заміну уставного благословення винограду в середині серпня саме на яблука? Ні.

Нарешті, що ж саме деякі наші українські парафіяни, котрі ревно тримуються неуставного “звичаю” не споживати яблук до Преображення, роблять початками цих фруктів? Вони їх… Викидають.

У кращому випадку – закривають у вигляді варення. Але в основній масі своїй – викидають. Хоч і Святе Письмо, і Устав ясно вказують на прямо протилежне ставлення до початків плодів – дуже дбайливе, майже сакральне. Перші дозрілі плоди будь-якої рослини, що ми виростили своєю працею, повинні, відповідно до Уставу, освячуватися молитвою, а не викидатися гнити на смітник або згодовуватися свиням. І даний припис Уставу стосується, безумовно, і яблук в тому числі.

Таким чином, чи відповідає і букві, і духу Уставу “звичай” деяких наших єдиновірців тут, в Україні, не куштувати перші плоди яблук, а викидати їх? Ні, не відповідає. Більше того – є прямим порушенням. І навіть виготовлення варення з початків яблучних плодів не може служити виправданням. Адже молитва «над усяким плодом» має знаменувати собою ні що інше як початок збору врожаю. І тоді виходить, що початки таки збираються – без будь-якої молитви, ніби їх і немає зовсім, але пізніше, місяць чи два потому, коли збір досягає свого піку, ревні прихильники нестатутного звичаю раптом “роблять вигляд”, буцімто врожай тільки-но розпочався і наче ці серпневі плоди – і є перші, що дозріли...

Яким же бачиться вихід? І духовенство, і парафіяни в Україні повинні знати, що характерна для північної Русі зв'язка “яблука-Преображення” (аж до іменування цього свята неймовірним «яблучним Спасом») нас і нашої країни ніяк не стосується. Потім, парафіяни, які займаються сільським господарством, мають бути більш послідовними: якщо благословляти молитвою збір нового врожаю, то поширювати цей звичай не на одні тільки яблука ( і духовенство тут має пам'ятати про прямі свої обов'язки). Якщо ж хто сам не освячує молитвою початок збору, скажімо, картоплі зі свого городу, то він не повинен засуджувати і тих, хто аналогічно НЕ освячує молитвою збір яблук. Нарешті, яблука слід благословляти саме тоді, коли цього вимагає Устав – коли дозрівають перші плоди.

А викидання початків яблук на смітник або згодовування їх худобі навряд чи може бути названо чеснотою, яка заслуговує на схвалення і наслідування...

Протоієрей Василь Мандзюк, клірик Київської єпархії УПЦ.

Опубліковано на religion.in.ua

Переклад українською fb.com/dobracerkva

Поховано загиблого за Україну воїна Віктора Михальчука

5 серпня у селі Піддубці було відспівано та перепоховано останки загиблого під Іловайськом 26 липня 2014 року старшого лейтенанта, заступника командира роти 51-ої ОМБ Віктора Михальчука, 09.V.1982 р. н. Боєць вважався зниклим безвісти, допоки його рештки не було ідентифіковано за результатами ДНК-аналізу.

У ніч з 4 на 5 серпня труну з тілом загиблого воїна уклінно і зі сльозами зустріли у Піддубцях, звідки родом Віктор, і провадили до Борохова, де проживав герой і де полишив вдову та двох малолітніх дочок.

У будинку загиблого було відслужено заупокійну літію. На молитву зібралися семеро священиків Ківерцівського округу на чолі з благочинним прот. Олександром Кондратюком. Опісля до собору священиків приєднався прот. Миколай Лафета і розпочалася хресна хода з тілом героя до села Піддубці. Процесію супроводжував духовий оркестр Ніціональної Гвардії, що виконував жалобні твори, які щемили серце і налаштовували на глибоке переживання великої втрати. Сумна музика чергувалася з жалобними піснеспівами церковного хору.

У Піддубцях загиблого героя зустрічали місцеві жителі та духовенство Луцького округу на чолі з секретарем Волинської єпархії прот. Миколаєм Бондаруком, який перед початком відспівування звернувся з пастирським словом до громади. Після тривалого прощання зі спочилим у старовиному і величному Покровському храмі процесія вирушила до кладовища. Тут зі словом співчуття до присутніх звернулися прот. Миколай Лафета, сільський голова Горбатюк Борис Олексійович та інші поважні особи. Під залп автоматів тіло раба Божого Віктора віддали землі, поховавши поряд з іншим героєм – Сергієм Писаруком.

Разом з жителями довколишніх сіл та міста Луцька прощалися з героєм і представники громади села Вишнів разом з настоятелем свящ. Ігорем Григолою. Молилися з усіма також кілька священиків Київського Патріархату.

Згідно з рішенням голови Луцької РДА 5 серпня оголошено Днем жалоби. На державних установах цього дня приспущено прапори.

Царство Небесне і вічна пам'ять бійцям, що поклали душі й тіла за визволення своїх братів і сестер з неволі ворожої.

Герої не вмирають!

Фото >>>

Почему другие народы плохо относятся к России?

 

Выдержки из дневников равноапостольного Николая (Касаткина)

19 июля (1 августа) 1904 г. Понедельник

Бьют нас японцы, ненавидят нас все народы, Господь Бог, по-видимому, гнев Свой изливает на нас. Да и как иначе? За что бы нас любить и жаловать? Дворянство наше веками развращалось крепостным правом и сделалось развратным до мозга костей. Простой народ веками угнетался тем же крепостным состоянием и сделался невежествен и груб до последней степени; служилый класс и чиновничество жили взяточничеством и казнокрадством, и ныне на всех степенях служения – поголовное самое бессовестное казнокрадство везде, где только можно украсть. Верхний класс – коллекция обезьян – подражателей и обожателей то Франции, то Англии, то Германии и всего прочего заграничного; духовенство, гнетомое бедностью, еле содержит катехизис, – до развития ли ему христианских идеалов и освящения ими себя и других?.. И при всем том мы – самого высокого мнения о себе: мы только истинные христиане, у нас только настоящее просвещение, а там – мрак и гнилость; а сильны мы так, что шапками всех забросаем... Нет, недаром нынешние бедствия обрушиваются на Россию, – сама она привлекла их на себя. Только сотвори, Господи Боже, чтобы это было наказующим жезлом Любви Твоей! Не дай, Господи, вконец расстроиться моему бедному Отечеству! Пощади и сохрани его!

20 мая (2 июня) 1905. Пятница

Не морская держава Россия. Бог дал ей землю, составляющую шестую часть света и тянущуюся беспрерывно по материку, без всяких островов. И владеть бы мирно ею, разрабатывать её богатства, обращать их во благо своего народа; заботиться о материальном и духовном благе обитателей её. А русскому правительству всё кажется мало, и ширит оно свои владения всё больше и больше; да ещё какими способами! Маньчжуриею завладеть, отнять её у Китая, разве доброе дело? «Незамерзающий порт нужен».
На что? На похвальбу морякам? Ну вот и пусть теперь хвалятся своим неслыханным позором поражения. Очевидно, Бог не с нами был, потому что мы нарушили правду. «России нет выхода в океан». Для чего? Разве у нас здесь есть торговля? Никакой. Флот ладился защищать горсть немцев, ведущих здесь свою немецкую торговлю, да выводить мелких жидов в больших своими расходами, много противозаконными. Нам нужны были всего несколько судов, ловить воров нашей рыбы, да несколько береговых крепостей; в случае войны эти же крепости защитили бы имеющиеся суда и не дали бы неприятелю завладеть берегом. «Зачем вам Корея?» — вопросил я когда-то адмирала Дубасова. «По естественному праву она должна быть наша, — ответил он, — когда человек протягивает ноги, то сковывает то, что у ног; мы растём и протягиваем ноги, Корея у наших ног, мы не можем не протянуться до моря и не сделать Корею нашею». Ну вот и сделали! Ноги отрубают!

И Бог не защищает Свой народ, потому что он сотворил неправду. Богочеловек плакал об Иудее, однако же не защитил её от римлян. Я, бывало, твердил японцам: «Мы с вами всегда будем в дружбе, потому что не можем столкнуться: мы — континентальная держава, вы — морская; мы можем помогать друг другу, дополнять друг друга, но для вражды никогда не будет причины». Так смело это я всегда говорил до занятия нами отбитого у японцев Порт-Артура после китайско-японской войны. «Боже, что это они наделали!» — со стоном вырвавшиеся у меня первые слова были, когда я услышал об этом нечистом акте русского правительства. Видно теперь, к какому бедствию это привело Россию.

Но поймёт ли она хоть отныне этот грозный урок, даваемый ей Провидением? Поймёт ли, что ей совсем не нужен большой флот, потому что не морская держава? Царские братья стояли во главе флота доселе, сначала Константин Николаевич, потом — доселе Алексей Александрович, требовали на флот, сколько хотели, и брали, сколько забирала рука; беднили Россию, истощали её средства, — на что? Чтобы купить позор! Вот теперь владеют японцы миллионными русскими броненосцами. Не нужда во флоте создавала русский флот, а тщеславие; бездарность же не умела порядочно и вооружить его, оттого и пошло всё прахом. Откажется ли же ныне Россия от не принадлежащей ей роли большой морской державы? Или всё будет в ослеплении — потянется опять творить флот, истощать свои средства, весьма нужные на более существенное, на истинно существенное, как образование народа, разработки своих внутренних богатств и подобное? Она будет беспримерно могущественною, если твёрдо и ясно сознает себя континентальною державою, и хрупкою и слабою, как слаб гермафродит, если опять станет воображать о себе, что она великая и морская держава и потому должна иметь большой флот, который и будет в таком случае всегда добычею врагов её и источником позора для неё. Помоги ей, Господи, сделаться и умнее и честнее!.. Исстрадалась душа из-за дорогого Отечества, которое правящий им класс делает глупым и бесчестным.

Скачать листовку >>>

Источник

Про посвяту Богові всього нашого життя

Автор: Володимир Шолох, перекладач, публіцист

Є християни, котрі живуть в миру, працюють на роботі, дбають про свої родини, і при цьому відчувають себе «недохристиянами» через те, що до церкви у них виходить ходити лише зрідка. При цьому монахи, священики і взагалі всі, хто має доступ до вівтаря або просто часто ходить на служби, сприймаються ними як християни повноцінні. Така точка зору на себе і свою діяльність виникає, на мій погляд, з кількох причин.

Перша причина – звичне сьогодні, але у корені невірне розуміння християнами заповіді про суботній спокій. Серед нас побутує спрощене уявлення про те, що в суботу не можна нічого робити, і за Писанням наче так воно і виходить: «Пам'ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і роби в них усякі справи твої, а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби в нім ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні віл твій, ні осел твій, і всяка худоба твоя, ні прибулець, що в оселях твоїх; бо у шість днів створив Господь небо і землю, море і все, що в них, а дня сьомого спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих.20:8-11). Багато з тих, що читають цей текст не замислюються про слова «субота для Господа, Бога твого», з яких випливає, що суботній спокій – особливий вид жертвопринесення, що субота – це жертва своїм часом. При цьому з Євангелія ми знаємо, що старозавітні священики, що буквально в поті чола трудилися у суботу в храмі, своєю працею цієї заповіді не порушували (Мф.12:5). Висновок простий: праця заради Бога не є порушенням заповіді про суботу.

Ще однією розповсюдженою помилкою є перенесення суботнього неробства на недільні та святкові дні. Ця помилка закріплюється розповідями в наших книжках, де йдеться про небесну кару тим, хто наважувався порушувати спокій недільного дня. Таке перенесення свідчить про те, що слова ап. Павла про посвячення всієї нашої діяльності Богу лишилися або не почутими нами, або не зрозумілими: «Все, що робите, робіть від душі, немов Господеві, а не для людей» (Кол.3:23). Якщо у Старому Завіті нормальним було віддавати Богу лише один день з семи, то норма Нового Завіту – віддавати Йому все своє життя, присвячувати Йому все, що тільки ми робимо (з цього випливає також, що християнам не варто займатися тими видами діяльності, які не можна присвятити Богові). Отже, для християн субота як служіння Богу – все їхнє життя.

У християнстві також кардинально змінилися межі «сакрального/профанного»: нечистота для них може бути тільки моральною (Мк.7:18-23). Змінилося і ставлення до храмового простору: у Старому Завіті житлом Бога на землі вважалася скиния, а потім єрусалимський храм. У Новому Завіті храмами є зовсім не будівлі, а самі християни: «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і Дух Божий живе у вас?» (1Кор.3:16). Наші кам'яні та дерев'яні «храми» – не доми Божі, а місця євхаристійних зібрань Церкви. Для християн і вони самі, і весь створений світ – Божа оселя, і тому необхідна турбота про своє тіло і навколишній світ стає для них бого(-)служінням. І миття у душі, і прибирання квартири, і служіння будь-якій людині як живому образу Творця – все це може і має бути для нас богослужінням.

Треба зауважити, що таке ставлення до дня спокою виникло ще в старозавітному іудаїзмі. Про знаменитого рабина Гіллеля, який жив незадовго до Христа, розповідають наступне. Займаючись Торою, Гіллель ніколи не забував про земні справи: турботу про здоров'я він вважав важливою, богоугодною справою. Якось раз, коли він йшов з єшиви (єврейського релігійного вишу – ред.), учні поцікавилися, куди він йде.
– Йду чинити богоугодну справу, – відповів Гіллель.
– Яку?
– Митися.
– Хіба це така вже богоугодна справа?
– Звичайно. Подивіться на статуї царів в театрах і цирках. Той, хто їх миє і чистить, не тільки отримує за це плату, але і користується пошаною і повагою. А надто має стежити за собою людина, створена за образом і подобою Божою.

Друга причина – неусвідомлене ставлення до громадської сторони християнського життя як до єдино можливої. Збиратися для Євхаристії, піклуватися про нужденних членів громади – це, дійсно, деякі з найважливіших складових християнського життя, але не єдині. У ранній Церкві зовсім не всі християни могли брати участь у кожному євхаристійному зібранні своєї громади, багато з них були рабами. Зв'язок з громадою підтримувалася насамперед самостійним причащанням. Дари Євхаристії тим, хто не зміг на неї прийти, приносили диякони і диякониси. Звичайною практикою в деяких місцях було запасатися Святими Дарами на тиждень: ними причащалися щодня, до наступного євхаристійного зібрання. Зрозуміло, що зараз навряд чи хтось із священиків дасть мирянину Св. Дари для самостійного причастя. Певною заміною цієї практики у наші дні може бути щоденна пам'ять про попереднє причастя і очікування наступного.

Окрім участі в Євхаристії християн об'єднував звичай, запозичений Церквою з іудаїзму, молитися в певний час доби. Цей звичай розвинувся у нас в богослужіння добового кола: утреню, служби 1-го, 3-го, 6-го і 9-го часів, вечірню. Брати участь у цих службах можна не тільки в зібраннях, але й самостійно, як це з найдавніших часів роблять християни Греції і як це колись було на Русі. Миряни, звичайно, не молилися вдома за монастирським статутом, важливо було молитися приблизно в один час з усіма. Що нам заважає читати хоча б «Отче наш» вранці (утреня з 1-им часом), о 9-ій годині ранку (3-ій час), опівдні (6-ий час), о 3-ій годині дня (9-а година) і над вечір? Так, це схоже на намаз, але його принцип мусульмани запозичили у давніх християн.

Нарешті, третя причина – недостатнє усвідомлення своєї усиновленості Небесному Отцеві. Вже давно у православ'ї стало звичним уявлення про Церкву як про багатошарову ієрархічну структуру, що нагадує земне царство: Христос – Цар, Богородиця – Цариця-Мати, їх небесні наближені – ангели і святі, їх земні представники – духовенство, і, нарешті, їх раби – прості християни. Але таке уявлення про Церкву і наше місце у ній не відповідає вченню Христа і апостолів. Для Христа ми не раби, а друзі (Ін.15:15), для Його Отця всі ми – сини і дочки (Рім.8:14-17), обраний Ним народ священиків, що приносить духовні жертви (1Пет.2:5). Церква для апостолів – велика родина Бога і Його дітей, що зодягнені в Його Сина та настановлювані Його Духом. Навіть не беручи участь з тих чи інших причин в громадському житті Церкви, ми не втрачаємо дару усиновлення Богові і можемо мати спілкування в молитві з Небесним Отцем, звертаючись до Нього з дитячою простотою і дякуючи Йому за все.

Отже, не тільки участь у богослужбових зібраннях і часте причащання роблять християнське життя повноцінним, а й ставлення до свого повсякденного життя і роботи як до служіння Богові – нашому Отцеві, і коротке, проте часте звертання до Нього з молитвою, і постійне прагнення до виконання Його заповідей. Нарешті, до свого життя на роботі і в сім'ї можна ставитися як до апостольства: як апостоли часто знаходилися в дорозі і жили серед чужих по духу людей, звіщаючи їм Христа і Його Царство, так і ми можемо усюди свідчити про Христа навіть без слів, однією своєю поведінкою (1Пет.3:1-2).

Джерело