День, коли я вперше навідався у Вишнів, був незвичайним.
Ну, по-перше, цього дня церква святкувала Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Після служби ми з о.Михаїлом зідзвонилися і домовилися зустрітись у Вишневі. Так ся і стало. По рівненській трасі автобусом доїхали ми з дружиною до повороту на Вишнів, де нас підібрав своєю автівкою батюшка Михаїл, який, в свою чергу, теж приїхав не без матушки.
Найперше ми приїхали на місце розпочатого будівництва сільського храму. Це логічно, як на мене, та ще й по дорозі. Батюшка поступово вводив мене в хід усіх справ, розповідав, що і як вже зроблено і що стоїть на порядку денному, чекаючи своєї черги. Я милувався храмовим фундаментом, широкими вишнівськими полями, кладовищем, поруч з яким зводиться храм, потім став дивитися на не зовсім голубе небо, на якому помітив щось таке хмарно-хрестовидне. «Як гадаєте, отець Михаїл, – запитав я батюшку. – Це літаки зробили на небі хрест, чи, може, Бозя для нас намалював?». «Може бути і те, й інше», – недовго думаючи відповів він. І я з ним погодився.
Далі ми направили свої колеса в сторону сільського дитсадка, в приміщенні якого нас вже чекав парафіяльний актив і колектив майбутніх хористів. Тут і відбулося знайомство парафіян з щойно призначеним настоятелем громади. Батюшка Михаїл вже встиг навчити вишнівчан правильно підходити під благословіння священика, а тому всі як один благословились у мене (хоча і з подачі о. Михаїла ;) Я відрекомендувався і розказав шановній громаді всю свою дво-трирядкову біографію. Після цього матушка Людмила провела з хористами чергову співанку, а на наступний день, чи то через день, взяла та й народила сина. Браво! Наші матушки – найпродуктивніші матушки в світі.
Ось так пройшла наша зустріч і були в ній як радість, так і сльози. Ні, сльози не радості, а сердечного болю. Може не всі були раді знайомству з призначеним настоятелем? Це, звичайно, можливо, але справа в іншому.
Цього дня Господь забрав душу одного священика, що проживав у Вишневі. Звали його отець Миколай Скубій. В свій час батюшка всім серцем підтримав ідею будівництва церкви в селі, пожертвував на майбутній храм декілька ікон, які придбав у Почаєві. Проте, раптова та передчасна смерть священика не дала йому можливості побачити бодай ескіз нового храму та взяти участь в літургійному житті вишнівської парафії. Після смерті о.Миколая його дружина передала в розпорядження парафії деяке церковно-богослужбове начиння та ризи, якими користувався батюшка.
Що ж, так благоволив Бог – одному священику прибути в село, а іншому назавжди його залишити, хоча, звичайно, оселившись тілом на сільському цвинтарі, тут батюшка залишиться своїми останками принаймні до Всезагального Воскресіння.
Ось таким стало 27 вересня 2006 року для села Вишнів.
